Львівська ДАІ: показуха та реальність

«Інформатор» перевірив, як працюють даівці у присутності наших агентів – і як, коли не знають, що за ними стежать із засідки журналісти

Вони – одні з найпопулярніших героїв анекдотів і «чорних» жартів, їх часто згадують геть не тихим і зовсім не добрим словом! Репутація працівників ДАІ серед водіїв і навіть тієї частини населення, яка не має щастя їздити власним транспортом, формувалася протягом років – і видається, що думку про стражів порядку на дорогах може змінити лише диво. Ласі до хабарів, хамовиті, прискіпливі – ось кілька епітетів, характерних для опису даівця. Наскільки вони справедливі? Адже лунають здебільшого з уст водіїв, які (так уже історично повелося) з дорожніми інспекторами радше недруги, ніж друзі?

Щоби більш-менш об’єктивно судити про чиюсь роботу чи фах, а не керуватися стереотипами й упередженнями, варто побувати всередині цього професійного котла. Тож ми вирішили оцінити роботу місцевих даівців, ставши з ними пліч-о-пліч на дорозі, розділивши тягар їхньої служби.

Одразу повідомимо: експеримент складався із двох частин. Перша – ми попросили офіційного дозволу в УДАІ Львівській області кілька годин провести в компанії інспекторів, аби побувати «по ту сторону барикад». Друга – влаштовувати даівцям невеличкі засідки, аби побачити, чи різнитиметься їхня поведінка, коли вони не знатимуть, що за ними стежать.

«Золотий фонд» ДАІ Львівщини

Зміна даівця триває дванадцять годин: із 08:00 до 20:00 і навпаки. Ми вирушаємо на чергування дещо пізніше – близько десятої ранку. Наші супутники – інспектори Володимир й Андрій. Ще на початках експерименту ми не сумнівалися, що «просвітляти» журналістів на тему «нелегкі будні даівця» доручать одним із найкращих представників цієї професії. І ми не помилилися: Андрій узагалі виявився заледве не представником «золотого фонду» місцевого ДАІ. Молодий підтягнутий чоловік (який, однак, патрулює дороги вже протягом 17 років), цікавий співрозмовник, добре обізнаний у своїй темі й прекрасно знає, що варто розповідати, а про що краще помовчати.

Допоки їдемо до першого місця зупинки, слухаємо розповідь про те, як виглядає буденний день даівця. Дізнаємося, що дороги району розбиті між екіпажами на чотири маршрути (на кожному – один екіпаж), найдовший із яких об’єднує межу Пустомитівського району та Старий Самбір. Протягом чергування патрульна машина їздить заданим маршрутом, який розписує на початку зміни командир взводу. За одне чергування авто в середньому намотує 200-250 км.

Одне слово, доволі пізнавальна інформація. Але нас цікавило інше: хто головний винуватець гарячих «дискусій» між водіями та даівцями? Та оскільки наше патрулювання – це певна демонстрація того, як має в ідеалі виглядати робота працівника ДАІ, прекрасно розуміємо: якщо й станемо свідками конфліктів, то породжуватимуть їх саме водії. За словами Володимира й Андрія, без причини (тобто якщо не було порушення) даівці авто не зупиняють. Хіба якщо автомобіль схожий на той, що перебуває в розшуку.

«На щастя, від нас більше не вимагають виконання статистичних показників, коли за певний період потрібно було зафіксувати визначену кількість порушень. Ця практика суперечила елементарній логіці, – каже Андрій. – Адже якщо у травні було зафіксовано у півтора раза менше правопорушень на дорозі, ніж у квітні, то цьому варто тільки радіти: водії почали їздити акуратніше. Натомість коли існували норми, низьке число порушень могли потрактувати як свідчення поганої роботи даівця. Мовляв, замість карати несумлінних водіїв, ворон на небі рахував».

Доказова база – на нулі

Перше місце зупинки – одразу за Винниківським мостом. Як роз’яснюють даівці, тут найчастіше порушують правила розмітки (штраф – 255-340 грн) та обгону (штраф – 425-510 грн). Обганяти тут не можна – суцільна смуга.

Попри те, що патрульне авто, як і годиться, припаркували у видному місці (водіям його має бути видно за 350 метрів), а зону патрулювання відгородили сигнальними фішками й ввімкнули «мигалки», перший правопорушник не забарився: доволі новенький «БМВ» пішов на обгін старенького «бусика». Далі – майже класичний сценарій спілкування даівців і водія, який, очевидно, добре ознайомлений із правилом, що найкращий захист – це атака.

Щойно інспектор підійшов до авто, як із салону вискочив чолов’яга середніх літ і завів: «Що я зробив? Я нічого не порушував. А це хто такі?» – вказуючи на нас із фотокором. Та дізнавшись, що має справу з журналістами, різко змінив гнів на милість: «Хлопці, та вибачте... Ну, може, справді трохи порушив. Я поспішаю, а воно (тобто “бусик”») плететься як фіра!»Однеcлово, конфлікту не вийшло. Тим паче, що закинути даівцям відсутність доказів порушення водій не міг: у свідках були ми, ще  Володимир завбачливо зупинив «бусик», який став «жертвою» обгону...

Саме доказова база – головний біль даівців. Технічних можливостей фіксувати порушення (як-от фото- чи відеозйомка) – катма. На весь взвод – лише дві знамениті системи «Візир». Тож вагомою зброєю водіїв стає «залізний» аргумент: «А доведіть, що я порушив! Може, то вам примарилося!» У таких випадках можна тільки руками розвести: 90% судових слухань за відсутності фото- чи відеофіксації порушення закінчуються на користь водіїв.

Щоби допомогти працівникам ДАІ, наш фотокор розпочав «полювання» за автомобілями. Побачивши фотоапарат, порушники (а таких за сорок хвилин патрулювання назбиралося зо п’ять) вирішували, що краще не дискутувати, а одразу визнавали провину й вибачалися: так, порушували, але до того нас змусили обставини. Хтось поспішав додому в Рівне, хтось – на поле забрати дружину, аби та обідньої пори не пеклася під сонцем…

«Ну хоч бери вас зі собою постійно на чергування! От при вас ніхто не хоче ні сваритися, ні грубити», – жартували інспектори та із не надто добре прихованою заздрістю поглядали на наш фотоапарат, який дозволяв знимкувати порушення ще за кількасот метрів від патрульного поста.

Усі дороги ведуть… у лікарню

Наступне місце дислокації – в’їзд у село Солонка з вулиці Стрийської. Тут дорога пролягає через населений пункт: максимально дозволений розгін – 60 км/год + 20 км/год. Однак перевищення швидкості тут – явище звичне. Саме тому цю ділянку вважають аварійно небезпечною.

Ми займаємо місце метрів за двісті від зупинки «маршруток» і пішохідного переходу. І вже за п’ятнадцять хвилин патрулювання розуміємо: якщо авто ДАІ проглядається здалеку, чекати порушень доведеться довго. Водії, щойно вгледівши пост за кількасот метрів, чемно призупинялися на «зебрі»: спортивний «Порше» та «Ленд-Крузер» демонстративно пропливли повз нас зі швидкістю 55 км/год. Велосипедист, зобачивши в руках даівця прилад для визначення швидкості, не приховуючи іронії в голосі, голосно кидав у наш бік: «Хлопці-і-і-і-і, 28 км/год. Нічого не порушую!»

Але хто чекає, той дочекається. Першим правопорушником стає молода жінка на симпатичній іномарці, яка мчала на рівні 104 км/год. Дама виявилася доволі бойовою, тому розпочала наступ: «А хіба тут не можна їздити з такою швидкістю? Я в лікарню поспішаю до дитини». Те, що їхала населеним пунктом, для жінки виявилося «новиною». Ще деякий час вона дискутувала, намагалася продемонструвати як індульгенцію візитівку якогось дуже шанованого пана, та зрештою таки визнала провину.

Цікаво, що наступним порушником знову виявилася молода особа жіночої статі, яка їхала, попиваючи за кермом водичку, зі швидкістю під 100 км/год. Ця, щоправда, своєї провини не заперечувала – повідомила, мило всміхаючись, що поспішає… Куди б, ви думали? Ну звісно – також у лікарню.

Врешті любителів їзди за межею дозволеного виявилася справді мізерна кількість – та й ті, кого вдалося зупинити, поводилися чемно та ввічливо. Єдине авто, яке пролетіло зі швидкістю 111 км/год, виявився старезний «Мерседес» із російськими номерами, якому місце радше в музеї, ніж на дорозі. Іноземним гостям були байдужі й наші правила дорожнього руху, й українські стражі порядку. Побачивши даівців, водій авто просто «пірнув» у дальній ряд, заховавшись за автобусами, і помчав далі.

Без протоколу

Найцікавіше, що за ті майже чотири години, які ми провели в компанії даівців, не було складено жодного протоколу про порушення правил дорожнього руху.

«За новими вказівками, нині наголошувати треба не на штрафах, а на профілактичній виховній роботі з водіями, – пояснює Андрій. – От ще півроку тому в кожному випадку порушення, які мали сьогодні, протокол обов’язково складали б. Та якщо людина визнає свою провину, а порушення не було настільки серйозним, щоби призвести до створення аварійної ситуації, то більше користі дасть проста розмова. От, наприклад, ми сьогодні спинили старшого чоловіка, який їхав на поле по дружину. Очевидно, що він не є злісним порушником правил дорожнього руху – штрафний талон (який, до слова, більше не потрібен) у нього виявився чистим. Такого краще просто попередити, а не бити по гаманцю».

До слова, чи знають про зміщення акцентів у роботі ДАІ водії? Чи відомо їм, що краще визнати свою провину й вислухати повчання даівця, а не намагатися залагодити справу за допомогою гаманця (до слова, пан на «БМВ», про якого писали на початку, не забув прихопити з авто цей атрибут вирішення конфлікту)? Та не впійманий – не злодій. А в бік Андрія й Володимира камінь кинути не можемо. До того ж, у день патрулювання нам не траплялися ані «крутелики», для яких закон не писаний, ні гарячі голови, яким тільки привід дай посперечатися з працівником ДАІ... Якщо у тих, кого ми спиняли, погляд не приховував обурення та зневаги, то вголос цього ніхто не висловлював. Одне слово, майже повна гармонія та взаєморозуміння в стосунках «даівець-водій».

Та чи завжди це так? Як поводяться учасники дорожнього руху, коли поруч немає свідків, зокрема журналістів?

Пообіддя п’ятниці – час заробітків?

Уже наступного дня ми вирушили влаштовувати таємну засідку для даівців. Та за кілька годин (від 11:00 до 14:00) намотування кіл містом і його околицями зрозуміли: пору для пошуку патруля вибрали невдалу. Обідня пора – час відпочинку для стражів дороги? Чи, може, аби не пектися на сонці, вони просто курсували заданим маршрутом, не зупиняючись?

Наступний ранок, як не дивно, успіху теж не приніс. Довжелезні «корки» на перетині Стрийської-Наукової-Хуторівки, шалений наплив авто від кільцевої до Львова. І поруч – жодного поста... За складними ділянками ніхто не стежить, рух ніхто додатково не регулює. Виникає враження, що така робота (а з перекриттям головних вулиць міста на ремонт її відчутно додалося) даівцям геть не цікава. Вони переконані, що регулюванням складних перехресть має займатися окремий підрозділ, як це є в Києві. Невже всі патрульні просто чкурнули з міста, аби вберегтися від зайвого клопоту?

Нарешті вечір п’ятниці приніс результат: на вул. Стрийській навпроти центрального входу до іподрому ми нарешті натрапили на пост ДАІ – двоє інспекторів ловили водіїв «на фару». Напередодні вихідних рух тут шалений – не «точка», а золота жила. Але ми не звинувачуватимемо даівців у заробітчанстві, от тільки…

Пригадуєте, як виглядала організація патруля приблизно на цій же ділянці дороги у виконанні Андрія та Володимира? Цього ж разу все було інакше: інспектори без машини, здалеку впізнати в двох чоловіках у білих сорочках інспекторів ДАІ дуже складно, тим паче, якщо водій стежить за дорогою, а не розглядає узбіччя. Понад те, за деякий час даівці з узбіччя перемістилися на середину проїжджої частини, аби мати змогу зупиняти машини з обох боків: за високим парапетом їхні фігури майже заховалися від очей водіїв.

Якщо за півгодини Андрій і Володимир зупинили лише чотири авто, то об’єкти нашого спостереження за 20-25 хвилин змусили припаркуватися сім машин. Важливо, що жодного з водіїв не просили виходити з авто, кілька розмов були дуже короткими, а от дві дещо затягнулися – біля дорогих «Міцубісі» та «Хонди», яких зупинили майже водночас. Видавалося, що на водія останнього авто інспектор навіть планував скласти протокол: уже витягнув із планшета бланк, покрутив у руках… і заховав. Потім діалог тримав ще хвилин із п’ять. Далі авто відпустили, а інспектори з доволі задоволеними обличчями попрямували до чорної «99-ї», яка стояла за високими деревами, що ростуть уздовж дороги до входу на іподром, сіли в неї і... поїхали.

Хм! А як же розпорядження, за яким даівці не можуть виїжджати на патрулювання у приватних машинах? Звісно, управлінню бракує патрульних екіпажів і таке інше. Можливо, ці інспектори настільки віддані своїй роботі, що вирішили допомоги колегам п’ятничного вечора мінімізувати своєю присутністю на дорозі ймовірність ДТП на складній ділянці? Усе це ми могли б припустити, якби не одне «але».

«Приватний» патруль

За півтори години цих же даівців ми зустрічаємо вже на сихівській вулиці Хуторівка. На узбіччі стоїть світле «Жигулі», переповнене молодими хлопчаками. Водій авто в цей час сидить… у приватній «99-й», яку заховали за деревами на підйомі до вул. Дем’янської, та спілкується з інспектором. Хіба їм невідомо, що це суперечить правилам ведення роботи даівців?

Виглядає на те, що інспектори просто скористалися недосвідченістю молодиків. Може, вони вели приватну бесіду? Тільки стурбоване і навіть дещо перелякане обличчя хлопчака, який майже біг до «Жигулів» (чи не по гаманець?), поки його товариш спілкувався з інспекторами, свідчило про інше: хлопців «грузили на повну». Стверджувати, що молодики давали хабар ( за словами водіїв, сьогодні середня «ставка» – 150 грн), ми не будемо (навіть якщо стати біля самого авто, побачити передачу коштів фактично неможливо. Традиційно допоки один інспектор спілкується з правопорушником в автомобілі, інший прикриває вікно від сторонніх очей), але хочеться зауважити наступне.

За кількасот метрів перетин Стрийської-Наукової-Хуторівки закипав від довжелезних «корків» (лише при нас небагато бракувало для створення трьох ДТП), та славні інспектори замість розряджати ситуацію там, де була в цьому потреба, прилаштувалися у зручному місці для полювання за знервованими довгим простоєм водіями. Браво!!! Виникало враження, що ця парочка даівців займалася справжнім заробітчанством, мандруючи на власному авто від однієї «точки» до іншої.

Зацікавила нас робота і ще одного патруля, який зустріли на вул. Симоненка поблизу храму Св. Володимира й Ольги. Щойно прибувши на місце чергування, інспектори одразу спинили два авто (попри заборону, вони здійснили «лівий» поворот із вул. Володимира Великого) та вишикували водіїв у черзі на візит до патрульної машини.

Попри те, що ми стояли зовсім поруч, достеменно сказати не можемо (знову було використано вже описану схему), що відбувалося в авто, але точно побачили: протоколів на порушників не складали, хоча обидва порушники просиділи в машині хвилин із десять. Мабуть, виховні бесіди справді потребують чимало часу! Та фраза одного з водіїв, сказана вже на вулиці, дозволяє кожному зробити свій висновок про те, до чого звівся діалог із даівцями: «Та ні, хлопці, сьогодні вже ні крапельки… Самі ж знаєте – то тепер дорога радість… А мені ще у Львів сьогодні вертатися. Хочеться, щоби без пригод». Патрульні ж, мабуть, вирішили, що свою місію виконали, тому забралися геть.

Описані історії, мабуть, не стануть великим одкровенням для водіїв зі стажем. Урешті, репутація даівців сформувалася не з порожнього. І, вочевидь, вона змінилася б, якби працівники ДАІ поводилися як належить не лише тоді, коли поруч із ними перебувають журналісти...

http://www.informator.lviv.ua/b/index.php/2011-04-07-11-48-33/2011-04-07-11-50-14/item/650-lvivska-dai-pokazuha-ta-realnist